Якщо мати залишила самотніх дітей в квартирі й дитина померла, про це чув майже кожен, хто хоч інколи вмикає новини чи спілкується з колегами. Проте, якщо «жаху» не відбулося, хоча, наприклад, була така ймовірність, ніхто про це ніколи не дізнається. Серед заповненого сенсаціями інформаційного простору ми дуже рідко чуємо про успіхи та досягнення фахівців соціальної сфери. Сьогодні ж ми хочемо поділитися з вами успішними практиками роботи державних соціальних служб, які, на щастя, існують, і ми сподіваємося, стануть прикладом для інших міст та районів.
А розкаже нам про це Оксана Мельниченко, яка вже восьмий рік є директором Києво-Святошинського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.
Оксана, доброго дня! Розкажіть, коли Ви прийшли в соціальну роботу, та що змінилося з того часу.
Я прийшла в соціальну роботу в 1999 році. Якщо порівняти її стан на той час і зараз, то відбувся колосальний розвиток. Великий внесок зробили громадські організації, які принесли закордонний досвід і найкращі практики в Україну, адаптувавши їх шляхом проектів. Ці практики були відпрацьовані й зараз введені в державне законодавство як робочий інструментарій соціальних служб.
Взагалі сфера соціальної роботи розвивалася досить хаотично. Ми брали участь у різних фестивалях, акціях, наприклад, роздавали презервативи, і ніхто не розумів насправді змісту соціальної роботи. А основний зміст в тому, що соціальна робота має бути поштовхом до зміни поведінки людини. Саме завдяки спільній роботі громадських організацій і соціальних служб ми змогли вивести соціальну роботу на новий рівень.
Завдяки співпраці ми, спеціалісти державних установ (кожен з нас має фахову освіту), мали можливість отримати додаткову освіту у форматі тренінгів, семінарів, по специфіці роботи з певною категорією клієнтів. Вивчили, наприклад, поняття супервізії, про яке ми навіть не чули раніше, різні методи та форми роботи як з клієнтами, так і в самій організації з колегами.
Розкажіть про ваш успішний проект, який було реалізовано у співпраці з громадськими організаціями.
У 2005 році ми реалізовували пілотний проект раннього втручання. Цей проект передбачав роботу з жінками, які мали намір відмовитися від дитини.
Ми пройшли складний шлях по входженню у пологовий будинок. Важливо було змінити розуміння ставлення до жінки, яка народжує. Півтора року нам знадобилося, щоб персонал пологового будинку зрозумів, що жінка, яка повідомляє про можливу відмову від дитини, насамперед потребує допомоги. Ми зрозуміли, що найголовнішим персоналом в лікарні є нянька, яка перша заходить до породіллі. Адже дуже важливо, що вона скаже жінці, наскільки зможе зрозуміти її та допомогти. Лише уявіть, що відчуває жінка, яка чує після пологів: «У вас дитина можливо з Синдромом Дауна, може ви від неї відмовитеся?», або « Ти така, сяка, он скільки жінок не можуть народити, а ти відмовляєшся….» А це реальні випадки.
Цей проект ми реалізували завдяки співпраці з МБФ «Надія і житло для дітей» в Україні та Партнерством «Кожній дитині» в Україні. Не все було просто на початку. Ми робили багато помилок, але ми могли радитися та ділитися досвідом. На сьогодні найстаршим дітям, щодо яких попереджено відмову, вже виповнилося по 12 років.
Я особисто розробляла інструкцію по роботі з жінками, які мали намір висловити відмову від дитини, для ЦСССДМ, і далі працювала над стандартами послуг центрів матері та дитини.
З 2006 року в нас почав діяти консультативний пункт при Боярському пологовому будинку, де ми почали працювати на запобігання відмов від новонароджених. У 2005 році у нашому будинку офіційно відмовилися від 15 дітей. З 2006 року, коли ми почали працювати з жінками, і в нас працювала служба раннього втручання, тільки 5 дітей залишилися в пологовому будинку. Це був дуже гарний результат! Консультативний пункт працює й сьогодні. Налагоджена чітка взаємодія з персоналом пологового будинку. Ми проводимо групові зустрічі, метою яких є інформування жінок відділення патології вагітності про соціальний захист, особливості протікання пологів, потреб дітей. Працюємо й з попередженням відмов. Таким чином у 2016 році повідомлено про 49 випадків з яких лише 2 дітей було залишено та на даний час вже всиновлено. Тож наша робота має результат. Після виписки з пологового будинку жінка передається фахівцю за місцем проживання й з нею та її сім’єю продовжується робота.
Ми знаємо, що у вашому районі закрито інтернатний заклад, а всі діти проживають у рідних сім’ях або влаштовані в сімейні форми виховання. Як Вам це вдалося?
Оскільки кількість дітей, які потрапляли в інтернатні заклади, зменшилася, у 2011 році ми почали працювати над закриттям інтернатних закладів. До цього моменту у нас уже були сформовані прийомні сім’ї та ДБСТ. Якщо дитина сиротіла або набувала статусу, ми влаштовували її в сімейну форму виховання. Це призвело до того, що дітей у нашому будинку змішаного типу стало мало, з 75 місць в ньому перебувало 36-45 дітей. За два роки наших спільних зусиль зі службою у справах дітей, органами місцевого самоврядування, релігійними громадами кількість дітей-вихованців зменшилась до 17 дітей підлітків.
У 2013 році нам вдалося закрити цей інтернат. І з того року в нашому районі діти не потрапляють в інтернати. Всі діти району, які набувають статусу, влаштовуються у прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу, яких в районі 18. Багато дітей з інтернату повернулися до біологічних батьків.
Зараз в нас завдяки збереженню посад фахівців із соціальної роботи налаштована робота служби підтримки сімей, які потрапили в складні життєві обставини, є модель ведення випадку і супроводу, ми здійснюємо підтримку розвитку сімейних форм виховання, працюємо з прийомними сім’ями, ДБСТ, опікунами. Разом з МБФ «СОС дитячі містечка» реалізовуємо проект «Укріплення сім’ї», що спрямований на підтримку внутрішньо переміщених сімей з дітьми.
Ми намагаємося використовувати нововведення та кращі практики соціальної роботи, що з’являються в Україні. Наприклад, завдяки громадським організаціям в Україні з’явилася англійська модель оцінки потреб дитини та її сім’ї, але було зрозуміло, що в чистому вигляді, без адаптації, вона нам не підходить. Ми брали участь у розробці цих оцінювальних форм, щоб вони відповідали нашим реаліям та їх можна було використовувати в роботі. На даний час є потреба в створенні патронатної форми сімейного влаштування. Працюємо також над створенням послуг для постраждалих від домашнього насилля, в тому числі й насильників. Актуальною є тема протидії торгівлі людьми.
Як ці проекти покращили роботу служби?
Впровадження всіх цих проектів, окрім успішних показників, дало можливість винаймати ще додаткових спеціалістів.
Адже район у нас дуже великий, а штатна чисельність до 2012 року – 10 працівників на 156000 населення. Зрозуміло, що якісно надавати послуги за такої кількості фахівців неможливо. Тому з 2012 року введені посади фахівців із соціальної роботи, які працюють безпосередньо в громадах. Це дозволяє проводити профілактичну роботу, створювати підтримуючі послуги для сімей з дітьми та виявляти сім’ї, в яких виникають труднощі у забезпеченні потреб дітей на ранньому етапі. Фахівці співпрацюють з громадою, використовують її ресурси.
У другій частині інтерв’ю з Оксаною ми поговоримо про труднощі соціальної роботи, престиж професії та актуальні напрями роботи служби сьогодні.
В першій частині інтерв’ю з Оксаною ми говорили про досягнення та успіхи соціальної роботи. Сьогодні ж хочемо поділитися з вами актуальними труднощами та напрямками роботи ЦСССДМ.
Оксана, як Ви вважаєте, в чому полягають основні труднощі розвитку соціальної роботи в Україні?
В Україні є затверджені стандарти соціальної роботи, але в реальності ще багато чого необхідно зробити, щоб їм відповідати при наданні соціальних послуг. В нашому районі проблем з фінансуванням не виникає, хоча в інших великою проблемою є відсутність фінансування. Наприклад, виділяються фінанси на заробітні плати та енергоносії, проте звичайні канцелярські товари, або інструменти для фахівців можна закупляти лише за визначеними цінами, без врахування інфляції. Вважається, що психолог вже повинен мати власні метафоричні карти. А це досить дорогі інструменти, і гроші на них мають бути закладені в бюджет. Тільки з цього року в нашому штаті з’явилися психологи, і ми працюємо над обладнанням робочих місць.
Відсутня політика усвідомленого батьківства. Батьки не розуміють емоційних потреб дитини, консультації психолога при розлученні лише рекомендуються, проте не є обов’язковими. Про позитивну сім’ю ніхто не говорить. В нашій країні, щоб отримати допомогу, треба бути так би мовити «ущербним», або «стати» ним.
Незрозуміла на даний час доля центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді в процесі децентралізації. На даний час методичне та організаційне забезпечення фахівців із соціальної роботи здійснюють центри соціальних служб. У процесі децентралізації передбачається переведення існуючих та створення нових посад фахівців із соціальної роботи у штати об’єднаних громад з підпорядкуванням голові об’єднаної громади. Було б дуже добре, якби голова громади був обізнаний з законодавством та обов’язками по забезпеченню прав дітей, що проживають на території громади. Але, на жаль, дуже часто це не так. Потрібні зміни в законодавстві та зокрема відповідальність за невиконання передбачених повноважень.
Як працює центр соціальних служб сьогодні? На що Ви орієнтовані?
Ми тримаємося проактивної позиції. Коли сталося АТО, ми не чекали, що нам з міністерств прийдуть вказівки. Фахівці почали відвідувати сім’ї, члени яких були мобілізовані. Адже ми вважаємо, що ці сім’ї вже апріорі опинилися в СЖО.
На сьогодні ми володіємо інформацією по всім категоріям населення, які є в нашому районі. Ми супроводжуємо сім’ї, які потрапили в СЖО. Оскільки в нас досить багатий район, прийняті районні програми та здійснюються виплати матеріальної допомоги вразливим верствам населення.
Що Ви можете сказати стосовно фахівців та престижу професії соціального працівника?
На сьогодні існує величезна проблема та плинність кадрів, нестача кваліфікованих працівників. Виші щороку випускають багато молодих спеціалістів, проте надзвичайно мала кількість йде працювати за фахом, та й рівень підготовки не завжди відповідає потребам часу. Для того, щоб якісно виконувати свою роботу, ми підвищуємо свою кваліфікацію. Після кожного пройденого мною навчання я завжди провожу зустрічі для колег, ділюся досвідом. Людина має вчитися все життя, і застосовувати знання на практиці. В нас є стабільні показники, успішно працює напрям профілактики соціального сирітства.
Професія соціального працівника нівелюється. Існує проблема висвітлення нашої діяльності в ЗМІ: соціальна робота не може дати швидко зрозумілу картинку. Ми не забрали дитину – погані, забрали – теж погані.
Саме професія дуже виснажлива емоційно, і не забезпечена достойною оплатою.
У соціальної служби 17 напрямків роботи, а фахівець повинен бути таким собі «універсальним солдатом». Він має працювати з усіма категоріями, будь то жінка по відмові, людина з інвалідністю чи особа, що повернулася з місць позбавлення волі. Зрозуміло, що людина не може бути професіоналом в усіх сферах.
Який напрям розвиваєте зараз?
Зараз в нас ведеться активна робота в напрямку захисту прав дітей з інвалідністю. На території нашого району немає денного центру, а є 779 дітей з інвалідністю. В нас вже є ініціативна група батьків, ми хочемо створити реабілітаційну кімнату. Місцева влада йде на зустріч, нам виділили приміщення. Наразі працюємо над наповненням, залученням фахівців. В нас також є цільовий проект щодо бізнесу для жінок, завдяки якому деякі жінки вже мають власну справу. Ми тісно співпрацюємо з центральною бібліотекою для дітей, з релігійними громадами.
З якими проблемами в роботі з людьми з інвалідністю Ви зустрічалися?
У держави завжди було бажання відкупитися від цих людей, що теж спровокувало їхню споживацьку позицію. Ми проводили майстер-класи до дня людини з інвалідністю. Тож виявилося, що батьки абсолютно не готові, щоб їхні діти щось робили. Більшість з них прийшли, щоб отримати грошову допомогу. Більшість батьків вважає, що «хтось» повинен їм допомагати.
Існує також проблема медичної сфери. Лікарі підходять до визначення діагнозів формально, не зазначають індивідуальних особливостей дитини. Важливо, щоб батьки стежили за цим. Наприклад, якщо в медичній картці не буде зазначено, що дитина може навчатися, їй буде відмовлено в прийнятті до навчального закладу.
Розкажіть про Вашу співпрацю з МЦРЛ.
Я почала працювати з МЦРЛ з 2008 року. Першою програмою, яку я пройшла, був курс по сімейно-орієнтованому підходу. Для мене це був дуже цінний досвід, ми почали вже глибше розуміти саме специфіку роботи з конкретною особистістю. Зрозуміли, як використовувати сильні сторони, як працювати з минулим, як налаштувати людину на процес змін. Вивчали процес підтримки сім’ї, щоб запобігти її поверненню до минулого життя. Після навчання в нас з’явилася потреба глибших інструментів. Як з’ясувалося, в багатьох сім’ях відбувалося насильство, в тому числі сексуальне. Я пройшла навчання стосовно специфіки роботи з жертвами.
Наразі всі мої колеги – залучені тренери тих чи інших організацій. Проте, на жаль, не всі фахівці соціальної сфери підтримують зміни, є великий опір.
Зараз в МЦРЛ я працюю залученим тренером за 5 програмами. Наші зустрічі та тренінги завжди приносять нові цікаві знання, дозволяють мені завжди бути в «тренді», знати про всі новини соціальної роботи. Приємно знаходитися в колі однодумців, МЦРЛ завжди вкладає в розвиток тренерів, цінує. Це надихає працювати.
Дякуємо Оксані за цінний досвід та сподіваємося та подальшу плідну співпрацю!
Ерін Арант – окупаційний терапевт, пройшла навчання в Університеті Огасти. Цікавитися окупаційною терапією (ОТ) Ерін почала після того, як відвідала резидентну установу у м. Вінниці, де переконалася, що хоче змінювати життя дітей з інвалідністю.
Сьогодні ми ділимося з Вами першою частиною інтерв’ю з Ерін, в якій ми говорили про те, що ж таке окупаційна терапія та які її особливості.
Ерін, термін «окупаційна терапія» є досить плутаючим. В Україні ця практика не є відомою, і термін можна побачити перекладеним як «працетерапія». Опишіть, будь ласка, що ж насправді означає ОТ?
Дуже складно зрозуміти ОТ, а перекласти ще складніше. Особливо на українську чи російську. Труднощі викликає слово «occupation», яке в ОТ означає «повсякденні дії».
Для Вас це може означати приготування обіду, прання одягу, будь-що, що Ви робите щодня. Для матері – це піклування про її дітей, готування їм їжі, одягання; для студентів – навчання та виконання домашніх завдань. Особливістю ОТ є те, що ми використовуємо ці повсякдення дії як терапію.
Коли ви виконуєте ці дії із відповідною метою, вони набувають особливого психологічного, соціального та емоційного значення. ОТ приділяє значну увагу потребам пацієнта та тому, що йому подобається, чого він хоче, до чого прагне; так само і тому, хто він, що хоче робити, чого від нього очікують і що йому потрібно.
Окупаційні терапевти розглядають людину як ціле та враховують те, яким є її фізичне тіло, психічний стан, оточення, соціальна підтримка та мотивація. Увага приділяється моторним навичкам, когнітивним здібностям, емоційному та психологічному здоров’ю, навичкам соціальної взаємодії. Окупаційний терапевт розробляє інтервенцію до кожного випадку, щоб допомогти людині стати більш незалежною та покращити якість її життя.
Хто є цільовою аудиторією окупаційної терапії?
Кожен. Зокрема можна виділити роботу з людьми з інвалідністю будь-якої форми, а також тих, хто одужує після травми.
Ще під час навчання ми маємо заняття у лікарнях для передчасно народжених дітей, у закладах з послуг у громаді та в закладах для людей похилого віку. ОТ підходить для всіх людей, які хочуть стати більш незалежними та інтегруватись у соціальне життя.
Як можна визначити мету ОТ?
Основне призначення ОТ – покращити якість життя людини. Тож ми працюємо з різного роду перешкодами, які заважають повноцінному життю. Такими як захворювання, інвалідність чи навіть похилий вік.
Зробімо крок назад і подивимось на історію ОТ. Чи можна виокремити окремі фактори, підґрунтя, основні поштовхи її створення?
Ідея ОТ виникла у 18 столітті у Франції, в межах руху «моральна терапія», активними учасниками якого були Філіп Пінель та Вільям Тук. Вони вірили у повагу до кожної особистості, незалежно від її фізичного і розумового стану. Вони вперше застосували повсякденну діяльність для реабілітації людей з різного роду інвалідностями, психологічними та психічними проблемами, які на той час утримувались як у в’язниці.
У 1917 році окупаційна терапія стала офіційною професією. Після Першої та Другої світових війн, окупаційні терапевти почали працювати із ветеранами війни, використовуючи повсякденні дії, щоб прискорити процес їхньої реабілітації.
Сьогодні окупаційні терапевти працюють у різноманітних закладах, зокрема, у лікарнях, школах, дошкільних закладах, закладах для людей похилого віку, у закладах послуг для громади.
Цього року буде 100 років існування ОТ як професії.
Поясніть детальніше, як використовуються повсякденні дії, щоб вони мали терапевтичний ефект?
Існує робоча рамка ОТ. Ми розділяємо сфери терапії, які ми називаємо сферами діяльностей, у 8 секцій. Перша секція називається «Повсякденні діяльності». До «Повсякденних діяльностей» відноситься те, що є критично важливим для життя: їсти, купатися, спати, чистити зуби тощо.
«Інструментальні діяльності» становлять другу секцію та передбачають наступне: ведення хатніх справ, задоволення медичних потреб, сплата комунальних послуг, похід у кафе тощо.
Іншими секціями є: відпочинок і сон; освіта; робота; гра; дозвілля; участь у соціальному житті.
Коли ми виявляємо, що є бар’єри для участі у цих сферах, ми використовуємо відповідні методи допомоги.
Спробуємо на прикладі. Є людина з інвалідністю, якій важно чистити зуби. Вона може взяти зубну щітку, але внаслідок певних порушень рухової функції, їй непросто виконати цю дію. Як окупаційний терапевт допоможе з цим?
Це залежить від типу інвалідності. Кожна інтервенція (метод втручання) фокусується на людині індивідуально, тому немає загального способу роботи з клієнтом.
Припустімо, що ми маємо справу з атактичним типом церебрального паралічу – у людини може бути просто недостатньо м’язової сили, щоб використовувати зубну щітку. Будь-який фахівець, який не є окупаційним терапевтом, за цього випадку працюватиме на зміцнення м’язів рук. Ми зробимо це ж саме, але використаємо для цього звичайну діяльність. Одним з таких занять може бути гра з глиною.
А як розуміти сектор дозвілля? Як окупаційний терапевт може його використовувати, щоб допомогти людині соціально інтегруватись?
Часто бар’єром у сфері дозвілля є психічне, психологічне або емоційне порушення. Ми навчаємо своїх пацієнтів копінговим стратегіям, дихальним вправам, інколи займаємось йогою. Ми можемо говорити про їхні тривоги, чому вони бояться бути у громадських місцях. Часто проводиться групова терапія, може використовуватись рольова гра, щоб розглянути різні стратегії соціальної взаємодії.
Що я вбачаю дуже класним в ОТ – це те, що терапевт дійсно проходить зі своїм пацієнтом через щоденну рутину. Коли пацієнту потрібно сходити в магазин, терапевт піде разом з ним і навчатиме його робити це самостійно. І це допомагає клієнту інтегруватися в соціальне життя.
В першій частині інтерв’ю з Ерін Арант, окупаційним терапевтом з США, ми познайомили вас з поняттям окупаційної терапії. Сьогодні ми детально поговоримо про етапи та особливості процесу ОТ.
Ерін, ми розглянули зміст окупаційної терапії. А яким чином відбувається сам процес?
Направлення. Зараз у США до окупаційного терапевта направляє лише лікар, але наразі ведеться робота, щоб будь-хто міг звернутися за цією послугою.
Оцінка. Пацієнт приходить до окупаційного терапевта, який спершу проводить оцінку. Оцінюється фізичний стан, когнітивний розвиток, емоційне здоров’я, соціальна участь пацієнта. У багатьох випадках проводяться стандартизована і нестандартизована оцінки. Початкова оцінка проводиться приблизно протягом години та допомагає окреслити конкретний випадок. Таким чином визначається фізичний стан, вимірюється м’язова сила, баланс, гнучкість; а також когнітивна сфера, пам’ять, інтелект тощо.
Крім того з метою з’ясувати всі особливості конкретного випадку ми використовуємо нестандартизоване оцінювання: опитувальники, інтерв’ювання пацієнта та його сім’ї тощо.
План дій. Коли проведена оцінка і визначені сфери, в яких пацієнт потребує допомоги, спільно з ним визначається, яка діяльність відповідатиме його потребам, інтересам, прагненням та ролям. Врахування цього дуже важливе у забезпеченні ефективності терапії.
Як терапевт, я не можу самостійно визначати, що включати у терапевтичні сесії. Я обов’язково запитаю у клієнта його бачення терапії, у чому він прагне стати більш незалежним. Вже отримавши відповіді на ці питання, ми разом визначаємо спосіб терапії для нього.
Підготовка до терапії. Часто вона може починатись з діяльностей, які впливають на пропріоцептивні відчуття, щоб підготувати пацієнта до терапії. Такі діяльності зазвичай мають вплив на фізичний стан: зміцнення м’язів, задоволення сенсорних потреб та інше.
Терапія. Тоді починається сама терапія, яка є клієнт-центрованою, враховує, чого насправді хоче пацієнт. ОТ спрямована на саму роботу із пацієнтом, щоб допомогти йому краще виконувати повсякденні дії (наприклад, навчити використовувати допоміжні засоби: візок, тростину тощо), навчити копінговим стратегіям, а також на роботу над адаптацією його оточення.
Після оцінки результатів і досягнення встановленої мети терапія вважається завершеною.
Для оцінки результату використовуються ті ж самі стандартизовані методи?
Так. Якщо початкова оцінка проводилась певним стандартизованим інструментом, фінальна оцінка проводитиметься ним же.
Ви зазначили, що нестандартизована оцінка може включати інтерв’ювання членів сім’ї. Чи залучаються вони у сам процес терапії?
Так. Ми дійсно покладаємось на всю сім’ю та на громаду. Ми переконані, що людина не формує себе самостійно – все, що оточую людину, впливає на неї.
Тож, якщо є сім’я – ми працюємо з сім’єю протягом всього періоду. Наш обов’язок переконатися, що всі члени сім’ї знають, що відбувається. Тому що піклуватись про іншу людину, особливо про людину з інвалідністю, непросто. І дуже важко зрозуміти, що ж робити. Важко усвідомити поставлений діагноз. Зрозуміти, як допомогти та покращити якість життя. Тож ми працюємо із членами сім’ї інколи навіть більше, ніж з самим пацієнтом.
Окупаційний терапевт проводить значну частину часу, щоб навчити їх заохочувати самостійність особи з інвалідністю. Для цього проводиться формальний і неформальний груповий тренінг, а також індивідуальне навчання.
Як залучаєте ви громаду до терапії?
Існує дуже багато способів. Це залежить від того, на що ми націлені. У США окупаційні терапевти працюють у багатьох установах на базі громад, денних центрів, де вони допомагають дітям і дорослим з інвалідністю інтегруватися у суспільство. Існує багато нових та цікавих способів, які використовуються для цього.
З мого улюбленого: в наших парках працюють діти та дорослі, які мають інвалідність. Задачі координувати їхню діяльність та інтегрувати у суспільство покладаються на окупаційних терапевтів. Іншою роллю окупаційного терапевта у громаді є адвокація людей з інвалідністю.
Багато освітніх заходів у громаді організовується окупаційними терапевтами.
Чи співпрацює окупаційний терапевт у своїй роботі з іншими спеціалістами?
Так, звісно. Наприклад, з фізіотерапевтами, логопедами, соціальними працівниками, вчителями.
Як довго триває ОТ?
Тривалість терапії залежить від установи, на базі якої вона проводиться. Якщо терапія проводиться на базі госпіталю, вона може відбуватись раз на день протягом пари тижнів. У клініках зазвичай терапія проводиться двічі на тиждень протягом кількох місяців або року.
Як Ви зазначили, більшість послуг з ОТ знаходиться на базі закладів, що функціонують у громаді. Тож чи є ОТ відділом у певній медичній установі, як лікарня чи поліклініка? Чи ОТ відноситься до закладів соціальної сфери, що надають соціальні послуги? Де її місце?
У кожному з них. Ось чому ОТ нелегко визначити. Вона може бути у госпіталі, лікарнях, школах, будинках для людей похилого віку, центрі соціальних послуг у громаді.
Цікаво, що є робочі програми, які наймають окупаційних терапевтів для ергономічної оцінки. Наприклад, авіакомпанії наймають окупаційних терапевтів, щоб навчити бортовий персонал як запобігати ушкодженням у їхній роботі. І проводити навчання з ергономіки (про те, як запобігти пошкодженням на робочому місці) так само є нашими функціями.
В третій, заключній частині нашого інтерв’ю з Ерін ми поділимося інформацією щодо професійних знань та особистих якостей окупаційних терапевтів.
Окупаційний терапевт може працювати в різних організаціях і структурах. Яка освітня та практична підготовка потрібна, щоб стати окупаційним терапевтом?
Зараз така підготовка надається лише на рівні магістратури.
За якою спеціальністю має бути попередня підготовка, щоб вступити на магістратуру за напрямком «окупаційна терапія»?
Насправді, це немає значення. Такою є особливість освітньої системи США. Однак більшість людей, які навчалися зі мною на одному курсі, мали попередню підготовку у психології, фізичній культурі, освітній, соціальній сфері.
Як довго триває навчання?
Навчання у Школі окупаційної терапії складає 2-3 роки. І протягом цих років ми вивчаємо анатомію, фізіологію, медицину, психологію, соціальну роботу та освітню систему. Значну частину часу ми працюємо із допоміжними засобами, такими як крісло-коляска, ходунки, тростини, ортопедичні засоби.
Наші практичні заняття проходять у різних закладах: у лікарнях, закладах на базі громади, школах, будинках для людей похилого віку.
ОТ дуже комплексна. Чи можна виокремити з підготовки окупаційного терапевта знання та навички, які були б корисні для інших, хто не є окупаційним терапевтом, але працює з тими, хто потребує соціальної інтеграції?
Так. Ми вивчаємо всю структуру м’язів, нервову систему, роботу мозку тощо. І це дуже корисні знання.
Але я вважаю, що в першу чергу ті, хто працюють з людьми з інвалідністю, мають розуміти природу діагнозу: як впливає церебральний параліч, аутизм тощо на життя людини. Важливо розуміти, якими способами можна допомогти такій людині, які інтервенції застосувати. Найголовніше, що потрібно – повага до особистості. Тому що неважливо, чи є у вас інвалідність, чи ні – ви особистість, і ваше життя має значення.
Те, що не завжди просто усвідомити: інколи людина не має змоги висловити себе, інколи люди з інвалідністю не можуть розмовляти, але це не означає, що у них немає почуттів і їм немає що сказати.
І критично важливо – пам’ятати, що кожна людина, з якою ми працюємо, так само важлива, як і той, хто працює із нею.
Тут Ви можете знайти першу та другу частину інтерв’ю з Ерін.
Recent Comments