Терапія, що базується на довірливих взаємовідносинах: ПРИНЦИП КОРЕКЦІЇ

Терапія, що базується на довірливих взаємовідносинах: ПРИНЦИП КОРЕКЦІЇ

Принцип корекції

(THE CORRECTING PRINCIPLES)

Турбота батьків про немовлят та малюків, щоб вони були ситі, зігріті, розвивали свої сенсорні відчуття та відчували емоційний спокій, забезпечує дітям фізичну та емоційну безпеку, яка стає основою для розвитку саморегуляції. Діти, які не отримують належного піклування, не мають такої основи для формування саморегуляції. Завдяки іграм, що використовуються під час терапевтичних груп для дітей та підлітків, які пережили травму, вони вчаться саморегуляції (зокрема, спитати дозволу щось зробити, дочекатись відповіді та вміти прийняти відмову).

Завданням принципу корекції є побудова соціальної компетентності дитини, що може бути успішно здійснено лише за умови створення успішної бази на основі принципів наснаження та встановлення зв’язку. Принцип корекції базується на когнітивно-біхевіоральній терапії, яка є ефективною у виправлені широкого спектру дитячих порушень, в тому числі депресії, агресії та посттравматичного стресового розладу.

Щоб забезпечити належну поведінку дитини, принцип корекції передбачає проактивну та реактивну стратегії (proactive and responsive strategies).

  • Проактивна поведінкова стратегія

У ТБДВ проактивна стратегія є превентивною щодо небажаної поведінки та передбачає:

  • 1. Вербальні нагадування про те, як потрібно робити;
  • 2. Навчання життєвим цінностям;
  • 3. Демонстрація поведінки, яка відповідає правилам та є соціально прийнятою;
  • 4. Програвання правильної поведінки дитиною самостійно;
  • 5. Програвання правильної поведінки дітьми у парах або з лялькою-маріонеткою/іграшкою.
  • Реактивна поведінкова стратегія

Використовується у випадках, коли дитина все ж проявляє небажану поведінку.

Ця стратегія базується на «Ідеальному підході», який було розроблено, як частину принципу корекції ТБДВ, щоб допомогти батькам (опікунам, вихователям) впоратись із проблемною поведінкою. «Ідеальний підхід» до реагування на поведінку дитини передбачає, що така реакція має бути:
  • негайною, своєчасною;
  • прямою та адресною;
  • ефективною, доцільною;
  • спиратись на формування бажаної поведінки;
  • передбачати рівні реакцій (реакція на поведінку має відповідати її змісту, а також можливостям та особливостям розвитку дитини).

Рівні реакцій:

Рівень 1. Втручання в ігровій манері. Застосовується щодо ситуацій, які не викликають великої проблеми (наприклад, неповажливе ставлення). Коли дитина поводиться таким чином, наприклад, вимагає: «Дай мені олівець!», її можна запитати в ігровій манері: «Ти просиш чи вимагаєш?». Після чого дати дитині можливість повторити прохання, але вже з повагою.Рівень 2. Структуроване втручання. Застосовується, коли дитина не реагує на втручання в ігровій манері. Наприклад, коли дитина на запитання «Ти просиш чи вимагаєш?» відповіла грубим тоном «Прошу», структурованою відповіддю буде: «В тебе є вибір: 1) ти попросиш з повагою, або 2) візьмеш олівець самостійно».

Рівень 3. Спокійне втручання. Якщо попередні стратегії не спрацювали, дитина продовжує поводити себе неналежним чином, провокує – варто поставитись до цього з обережністю, не кричати. На цьому рівні, доречно дати дитині перерву, щоб вона могла подумати, що їй треба, поки дорослий поруч. Це особливо доречно використовувати щодо підлітків, і добре, якщо у дитини є місце, куди вона може піти, щоб заспокоїтись. Зазвичай, за кілька хвилин підліток може повернутись до розмови, знаючи, що він хоче сказати або зробити.

Рівень 4. Втручання з метою захисту. Застосовується, коли є загроза насильства чи завдання іншої шкоди дитиною щодо неї самої або інших. Запобігати цьому варто зберігаючи спокій та використовуючи переконання.

Третій принцип ТБДВ зазначає, що найбільше значення у корекції небажаної поведінки дитини мають проактивні стратегії, тобто такі, які спрямовані на формування у дитини соціально прийнятної моделі поведінки. Коли ж дитина проявляє небажану поведінку, реакція дорослого має бути орієнтована на особистість дитини (її можливості за віком та рівнем розвитку, зберігаючи поважливе ставлення до дитини) та на ступінь «тяжкості» цієї поведінки.

Автор: Поліна Кликова
Редактор: Вікторія Кузнєцова
Джерело інформації: Karyn B. Purvis, David R. Cross, Donald F. Dansereau, and Sheri R. Parris.
Trust-Based Relational Intervention (TBRI): A Systemic Approach to Complex Developmental Trauma.
– Child Youth Serv. Oct 2013; 34(4): 360–386

Терапія, що базується на довірливих взаємовідносинах: ПРИНЦИП ВСТАНОВЛЕННЯ ЗВ’ЯЗКУ

Терапія, що базується на довірливих взаємовідносинах: ПРИНЦИП ВСТАНОВЛЕННЯ ЗВ’ЯЗКУ

Принцип встановлення зв’язку

(THE CONNECTING PRINCIPLES)

Принцип встановлення зв’язку робить можливим навчитись (і для дитини, і для батьків) поведінці, що базується на довірі та призводить до безпечної (здорової) прихильності.

Цей принцип випливає з поведінки, яка пов’язує мати з новонародженою дитиною, що передбачає тривалий візуальний контакт, турботливі дотики, постійну увагу до потреб дитини.

  • Усвідомлене спостереження (Observational awareness)

Для ефективної роботи з травматизованими дітьми необхідне усвідомлення їх особливостей. Тому важливо, щоб ті, хто піклуються про дитину (батьки, опікуни, вихователі) спостерігали за поведінковими та психологічними проявами дитини (тривоги чи спокою) під час її взаємодії з іншими. Виявляючи ознаки стресу та тривоги, батькам (опікунам, вихователям) потрібно спокійно реагувати на поведінку дітей, які не вміють висловлювати свої потреби. Важливе розпізнавання невербальних проявів тривоги, таких як: розширення зіниць, рівень серцебиття, глибина дихання, напруженість м’язів. Чуйність батьків (вихователів, опікунів) до розпізнавання невербальних проявів типів реакцій на небезпеку («боротьба, втеча, завмирання») можуть попередити шкідливі поведінкові прояви завдяки доречному реагуванню.

  • Самоусвідомлення (Self-awareness)

Для батьків (опікунів, вихователів) також залишається важливим усвідомлювати свій власний емоційний стан, тип прихильності, емоційну чуйність.

  • Навички, пов’язані з прихильністю (Skills of attachment)

Навички здорової прихильності тісно пов’язані із терапією, що базується на довірливих взаємовідносинах. А саме: турбуватись про інших, приймати турботу, самостійність, вміти висловлюватись та домовлятись. Принцип встановлення зв’язку включає кожне з цих вмінь.

ТОДВ вчить людей, які піклуються про дитину, знижувати рівень агресії у дітей, «надаючи їм голос». За ТОДВ, дитину, яка проявляє небажану поведінку, можна спитати:«Ти можеш сказати мені, використовуючи слова, а не поведінку про свої почуття чи потреби?» Дитині, яка продовжує проявляти небажану поведінку, ми можемо запропонувати обговорити можливі варіанти співпраці, наприклад:«Якщо ти не хочеш виключити телевізор прямо зараз, може, тоді знайдемо компроміс?»Таке надання дитині голосу стає основою для розвитку довірливих взаємовідносин. Особливо це важливо для дітей, які «втратили можливість вибору» у ранньому дитинстві внаслідок ігнорування їхніх потреб чи насильства.

  • Ігровий простір (Playful engagement)

Ігровий простір сприяє встановленню доброзичливості та довіри між батьками (опікунами, вихователями) та дитиною. Це допомагає дитині долати страх, встановлювати прив’язаність, здобувати соціальну компетентність. Навіть якщо батьки не грали з дитиною, дитина може отримати позитивний досвід спільної діяльності в процесі терапевтичних ігрових вправ.

Реагування на поведінку дитини в ігровій формі також є потужним інструментом для її розвитку. Наприклад, дитину, яка силою вимагає, щоб батьки дали їй сік, можна в ігровій формі запитати:

«Ти просиш чи вимагаєш?» чи «Спробуй попросити з повагою».

  • Бути «на одній хвилі» (Attunement)

Це досягається через вербальні та невербальні підтримуючі прояви між батьками (опікунами, вихователями) та дитиною, такі, як контакт поглядів, безпечні дотики, сумісна діяльність, співпадаючі вподобання (наприклад, коли дитина обирає колір олівця, можна прокоментувати «Мій улюблений колір!» або «Я б теж його обрав»), також значення мають голос (тон, гучність, ритм) і мова тіла.

Таким чином, другий принцип ТОДВ говорить про те, що потужним інструментом у подоланні травми дитини є встановлення належного контакту із нею. Не тільки проявляючи турботу щодо дитини, а й надаючи їй самій можливість висловлювати свої думки, страхи та побажання, ми «надаємо голос» тим дітям, які втратили його за травмуючих обставин. Крім цього, важливо бути рефлексивними щодо своїх станів та почуттів. Все це закладає основу для бажаних змін.

Автор: Поліна Кликова
Редактор: Вікторія Кузнєцова
Джерело інформації: Karyn B. Purvis, David R. Cross, Donald F. Dansereau, and Sheri R. Parris.
Trust-Based Relational Intervention (TBRI): A Systemic Approach to Complex Developmental Trauma.
– Child Youth Serv. Oct 2013; 34(4): 360–386.
Терапія, що базується на довірливих взаємовідносинах, як системний підхід до роботи з комплексною травмою розвитку

Терапія, що базується на довірливих взаємовідносинах, як системний підхід до роботи з комплексною травмою розвитку

Терапія, що базується на довірливих взаємовідносинах (ТБДВ) розроблена Ph.D. Карин Пурвіс (директором Інституту розвитку дитини Техаського християнського університету, Техас, США) та Ph.D. Девідом Кроссом (заступником директора Інституту розвитку дитини Техаського християнського університету).

ТБДВ є новою моделлю терапії для роботи із широким спектром поведінкових порушень, які виникають у дітей. Спеціалісти почали використовувати дану модель у різних ситуаціях щодо різних дітей, зокрема, з тими дітьми, з якими робота за іншими моделями не призвела до бажаних результатів (наприклад, медикаментозне лікування, когнітивно-біхевіоральна терапія). ТБДВ заснована на значній базі нейропсихологічної теорії та дослідженнях, а також на гуманітарних принципах. Це сімейно-орієнтована терапія, розроблена для дітей, які зазнали травм у родинних відносинах (такими травмами для них могли стати інституціоналізація, численні переміщення у різні родини, жорстоке поводження та/чи нехтування їхніми потребами).

Комплексна травма розвитку є таким діагнозом, який визначає глобальний вплив травми. Цей різновид травми, описаний Безелем ван дер Колком та Крістіною Куртуа (2005), як «пережиті багаторазово та тривало несприятливі та шкідливі для розвитку травматичні події, частіше за все міжособистісного походження». Травма виникає внаслідок таких подій, як фізичне, емоційне чи сексуальне насильство; стихійне лихо; тривала госпіталізація; та багато іншого.

Дані, які опубліковані Гарвардським університетом у 2005-му році, підтверджують те, що діти, які перебувають у системі опіки та піклування, зазнають травму у формі посттравматичного стресового розладу, який є вдвічі сильнішим за той, що зазнають ветерани військових дійдіти, які перебувають у системі опіки та піклуванні, зазнають травму у формі посттравматичного стресового розладу, який є вдвічі сильнішим за той, що зазнають ветерани військових дій (Pecora, White, Jackson, & Wiggins), через що такі діти та молодь є особливо уразливими. Такі діти часто проявляють схожу поведінку, так як у них є спільний негативний досвід (комплексна травма розвитку), який набуто внаслідок зазнаного насильства, занедбаності, травми. Для багатьох усиновлених та прийомних дітей ця дисфункційна поведінка породжує бар’єри для розвитку здорових взаємовідносин в оточенні нової родини. Без терапії проблеми у поведінці зберігаються та загострюються у підлітковому віці (Verhulst, 2000).

Діти та молодь із комплексною травмою розвитку часто мають порушення прив’язаності, регуляції емоцій, самосвідомості, контролю поведінки, пізнавальних здібностей, Я-концепції (Cook, Blaustein, Spinazolla, & van der Kolk, 2003). Ці типи порушень можуть призвести до різноманітних діагнозів, які зазвичай лікуються комбінацією різних підходів. Найчастіше дітей лікують в межах традиційної медичної моделі, яка передбачає відвідування відповідного, медичного, закладу, де роль піклувальника/батьків у лікуванні дитини дуже поверхнева.

Проте, дана терапія передбачає, що опікун буде брати активну участь у ній. Це буде значно ефективніше, оскільки опікуни перебувають у тому ж середовищі, де і виникають проблеми. Замість того, щоб проводити час у спеціалізованих закладах, діти проводять більше часу, отримуючи піклування з боку батьків чи опікунів.

Існують три фактори, вперше визначені Ван дер Колком (2005), та пізніше розкриті Батом (2008), як три головні принципи, які мають враховуватись у корекційній роботі дітей, що пережили травму:

1 розвиток безпеки;

2 заохочення до зцілення взаємовідносин;

3 навчання самоконтролю та навичок з подолання кризових ситуацій.

Ці фактори входять до трьох основних принципів терапії, що базується на довірливих взаємовідносинах. Цими принципами ТБВД є:

1 наснаження – увага до фізичних потреб: підтримка базових систем життєдіяльності, що дозволяє дитині покращити свій психологічний та емоційний стани.

2 встановлення зв’язку – увага до потреб прив’язаності: побудова довіри та чуйності до потреб близьких.

3 корекція – увага до потреб поведінки: навчити дитину самоконтролю.

Ці принципи допомагають і батькам/опікунам, і дітям навчитись здоровим взаємовідносинам, таким чином, що обидві сторони беруть участь у процесі зцілення.

Діти, у яких комплексна травма розвитку, кидають особливий виклик батькам та опікунам, які прагнуть забезпечити цим дітям належну турботу та підтримку.

Неуспішність лікування психологічних та поведінкових проблем, що виникли внаслідок комплексної травми розвитку, заходами реабілітації у традиційних для цього установах, підштовхнуло до усвідомлення потреби шукати нові форми терапії. Такою формою стала ТБДВ – терапія, що базується на довірливих взаємовідносинах.